«Сердце вогняного дракона » - так називають чау-чау в горах Тибету…
«Сердце вогняного дракона » - так називают чау в горах Тибету…
Моя, чисто робоча поїздка в Китай, безумовно не могла обійти стороною одне з найцінніших скарбів цієї країни і мого серця – ЧАУ-ЧАУ. З однієї сторони, з точки зору китайців, мій інтерес до СОБАКИ – не більше, чим чудернацька, малозрозуміла примха. Люди з індустріального східного побережжя Піднебесної відповідали на мої розпитування досить відстороненно і делікатно, тільки через виховання і небажання образити чудного гостя. Але зовсім інша картина була в гірських районах, де мої пошуки сприймалися зі щирим інтересом. Люди намагались допомогти мені якнайбільше і показати свою тисячолітню гордість і цінність з найкращої сторони..
Отже, якщо коротко: ----------------------------------------------------------------------------
Я знайшла три кровні лінії чау, які мають чіткі особливості і відрізняються між собою. Безумовно, в деяких місцях вони часто змішуються, але я розповім Вам про ті лінії, які мають свої стійкі особливості, закріплені віками....
Перша: Червоні та махаонові собаки передгір’я Тибету.
Ріст : приблизно 53-56 см, досить важкий кістяк. В той же час, вони дуже рухливі; складається враження, що в середині собаки натягнута пружина, яка надає особливої чіткості рухам. Особливості шерсті: жорстка, остьова, достатньо довга, але рівномірна по всьому тілу, мало пухової шерсті. Однотонного окрасу, найчастіше навіть без найменшого переходу в тонах. Ці райони характерні запиленістю та постійними пісчаними вітрами. І дуже цікаво, що саме така будова шерсті дозволяє чау залишатися чистими навіть після самих сильних буревіїв. Ще один цікавий момент – в Китаї земля пісчана і майже червоного кольору, тому червона собака практично не помітна на ній, що служить відмінним маскуванням. Декілька разів я була реально здивована, наскільки собака вміє злитися з землею... Голова масивна. Морда дуже широка, але обтічної форми, без складок. Одним словом – піску і пилюці ніде зачепитись... Очі – миндалевидні, нахмуреність брів також має дуже практичне примінення- прищурена собака добре бачить, але в той же час її очі захищені від сухого колючого вітру... Особливості: собака з яскраво вираженими охоронними якостями. Недовірлива до всіх людей, але в той же час немає активної агресії або самостійної атаки, нападає тільки в крайніх випадках і то, спочатку декілька раз лякає та попереджає. Ні разу не бачила агресії між двома собаками, навіть чужими – обидві старанно роблять вигляд, що крім нього самого, навколо більше нікого немає... Цікавий момент: кормлять собак рисом з овочами, м’яса небагато, але воно достатньо жирне. Крім того, всі місцеві собаки активно поповнюють свій раціон мисливством на щурів, мишей та інших невеликих звірів, рептилій та великих комах. Ціняться : великі, врівноважені собаки, яскраво червоного кольору зі швидкими точними рухами. Не вважають за чау: собак любого світлого кольору. Називають їх : „ вицвівша душа” або „ бліда душа”. Місцеві часто вбивають агресивних цуценят або яскраво домінантних собак.
Друга лінія : Червоні, чорні, сірі ( голубі) чау гірських районів.
Якщо перша породна група вразила мене зовнішнім виглядом і незвичайною миттєвою реакцією, то гірські чау – дуже своєрідні собаки, які залишили незабутній слід в моєму серці в першу чергу характером і внутрішньою енергією.
Опишу спочатку зовнішній вигляд : 47-53 см, коренасті, широкі, середньої костистості, фізично сильні, з дуже (!) міцними зв’язками, широким поставом передніх та задніх лап. Морда більш коротка ніж у передгірних собак, але так само без складок. Великий широкий ніс. Очі добре видимі і не глибоко посаджені. Дуже маленькі вуха, з круглою ( як у ведмедя) формою. Короткий хвіст. Об’ємна грудна клітка. Міцна спина ( мені прийшлося прикласти немало зусиль, щоб рукою пригнути спину хоча б на пару сантиметрів)... Шерсть більш довга і дуже густа. Нарівні з остю, дуже багато пуху, що виправдовують відчутні добові коливання температури. Явно виражена грива, Багато шерсті на лапах. Я бачила чорних і темно-сірих собак. Собаки високо-переді. Просто нереально, як легко та спритно вони вилазять на схили та метрові кам’яні загорожі, і так само, ніби граючись, спускаються по крутим скелям. Контактні, цікавські до навколишнього світу, але достатньо обережні. Абсолютно не агресивні, та кардинально міняються в сумерках. Цікава особливість : якщо ти встиг подружитися з чау ще засвітла, то автоматично попадаєш в її охороняєме коло ввечері та вночі. Якщо ж ні – чекай мовчазної атаки, без лишнього шуму та попередження. Гірські чау – собаки-привиди. Вони завжди поруч, в полі зору, але в той же час ти їх не відчуваєш і не чуєш. Рухаються безшумно, як кішки. Немає лишніх рухів, використовують найменшу можливість щоб лягти. Дуже енергетично – економні. В раціоні – набагато більше м’яса, ніж в собак передгірної лінії. Але так само активно полюють на все, що можна з’їсти за один раз. На мої очах сука чау, різким стрибком в сторону, автоматично, спіймала передніми лапами жабу. Але їсти її не стала – уважно понюхала і залишила. Як потім виявилось, жаба не зовсім їстівна... Місцеві з гордістю розповідають, що одна чау з легкістю справиться з вовком і здатна вижити після сутички з декількома. Собак в горах на прив’язі не тримають. На це є дві причини: по-перше, прив’язана собака це легка здобич для хижаків, по-друге, якщо чау прив’язана, яка з неї реальна допомога в мисливстві чи в охороні господаря ? Гірські чау – повноцінні члени сім’ї, окремі з них – шановані, і це дуже кидається в очі !
Третю кровну групу я встигла оцінити лише поверхнево, але, тим не менше, передаю свої враження : Руді, світло руді, темно пісчаного кольору чау з більш короткою, досить жорсткою остьовою шерстю, є під шерсток, так само густий але короткий. Собаки невисокі ( майже наш класичний стандарт, десь 46-52 см), середньої костистості, навіть ( на мій погляд) тонкуватої кості, але дуже жилисті. Можна сказати - вузькогруді. Помітні кути задніх кінцівок, але рухи пружинні, короткі і незвично швидкі та ритмічні. Високо переді. Коротка широка шия ( в принципі, як і у всіх решта). Голова менша ніж в гірських чау, але морда так само коротка і широка. Очі невеликі, глибоко посаджені. Вуха розміщені не широко, не маленькі, достатньо гострі і кінці вух м’якуваті ( через будову). Ці чау складчасті по спині, шиї, грудях і голові. До людей – нейтральні і стримані, всіма силами намагаються уникнути прямого контакту, але, якщо людина настирна, терпеливо все зносять. В той же час, я була свідком відкритої агресії між двома чужими собаками, що, як виявилось, не рідкість і є рисою характеру. Тримають їх на прив’язі або в закритих дворах. Не ціняться : собаки чорного кольору, найменший вияв боягузтва до інших собак або звірів ( навіть через мірна обережність трактується як слабість)....
--------------------------------------------- Спробую тепер передати свої враження про мілкі особливості будови тибетського чау в порівнянні до собак, яких ми бачимо щоденно.
Зв’язки. Сказати, що аборигенний чау дуже витривалий – нічого не сказати. Повторюсь, що стала свідком просто неймовірної спритності, з якою гірські собаки можуть пробиратися по схилам і скелям. Безумовно, чау дуже економні в розтраті енергії, і без особливої потреби козликом скакати не будуть, але.... Суглоби задніх ніг спрямлені, але все ж міцні та упругі. Немає навіть найменшого натяку на їх слабкість. Можна з ймовірністю сказати, що це САМЕ СИЛЬНЕ місце в Справжнього чау. До речі, така звикла для наших собак, особливо цуценят, поза , коли чау вивертають назад задні лапи „ жабкою”, жодного разу не попадалась мені на очі. І китайці, у відповідь на мої розпитування, здивовано потискали плечима ( правда, не виключаю, що я просто не могла зрозуміло задати питання ). Передні лапи дуже рухливі та сильні, ними собака активно підтягується, коли вилазить наверх. Це дає подвійну силу, адже передні лапи працюють на рівні з задніми... До речі, те, що чау втягують кігті, ні для кого не секрет, але в гірських собак Китаю це майже натуральна кошача хватка, яка дивиться дуже незвичайно і містично... Китайці навіть жартували : „ В неї ( чау) три пасті – морда та дві передні лапи !
И напри кінці хочу обов’язково наголосити, китайці дуже чітко розрізняють англійську породу, відому нам як Чау-чау і древню гірську собаку, одну із загадок Піднебесної..
Мене запитали : „ Якщо подивитись на поголів’я, зайшовши на центральний кінологічний сайт Китаю, то важко зрозуміти, що китайці хотіли купити ?”
Я отримала відповідь на це запитання : купують тих собак, яких будуть з легкістю визнавати судді класифікації FCI. Своїх чау-чау китайці називають зовсім по іншому . Це їх скарб, який вони дуже цінять і охороняють від Європи та Америки, з їх власними правилами та поняттями. А собак, які в Світі відомі як Чау-чау, вони завозять з багатьох країн, виставляють та розводять їх саме як „Чау-чау , порода FCI , країна походження – Англія”.
Отже, якщо коротко, мої враження про побачене :
Справжня Чау – надзвичайно сильна та витривала собака, нічого спільного з декорацією чи іграшкою. Нічого спільного с важкою в утриманні та вирощувані твариною, нічого спільно з агресивним, непередбачливим чи неврівноваженим псом. Якщо наші чау завжди викликають в мене приємну усмішку, захоплення і бажання обійняти, то Справжня ЧАУ викликає ПОВАГУ, відчуття прихованої сили, НАДІЙНОСТІ та ПАРТНЕРСТВА !...
Китай – безкрая фантастична країна ! І кожна провінція, кожний регіон зовсім не подібний на інший – ні в мові, ні в традиціях, ні в кухні, ні навіть в зовнішньому виді корінного населення. Гірська тибетська культура, яка стала творцем породи чау-чау, є протилежним світом, ніж південь чи схід Китаю. І порівнювати їх, чи судити одною мірою – найбільша помилка. Людині не вистачить десятків життів, щоб побачити та пізнати цю дивовижну країну на нашій Планеті !
З шаною та повагою ! Олександра Береговенко. Древнє місто Львів, Галичина, Україна, 2008 рік.
Цікаво 
